Форма входу

Пошук

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 19

Міні-чат

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




П`ятниця, 29.03.2024, 07:47
Вітаю Вас Гість | RSS
САЙТ БІБЛІОТЕКИ РОМАНКОВЕЦЬКОЇ ГІМНАЗІЇ
Головна | Реєстрація | Вхід
Легенди про Романківці


РОМАНКО ТА ЩЕ Й    КАТЕРИНА

Якщо вірити історичним фактам, що село Романківці засноване в 1565 році і що його засновником насправді був Романко, то тоді ви­никає бажання довідатись, як все-таки назива­лися поселення, які містилися доокіл річки Рогози ще в VIII та X століттях? Отож, при­лучимось до легенди.

Серед кількох з них старожили пам'ятають і таку, яка засвідчує, що отой хоробрий Ро­манко якраз, од турків втікаючи, опинився на тутешніх землях, а прийшов сюди, у ці кві­тучі й заліснені місцини з того боку Дністра, з Поділля, як проповідник. Він був людиною не тільки хороброю, а на той час освіченою.

Зрештою, першопоселення слов'ян найпер­ше залишило по собі слід, або, як прийнято називати, рештки матеріальної культури, не на тлі сьогоднішніх Романківців, а суміжних з Рогозою урочищ — Кисилбас, Могила, Ка­мінь,  Корчі, Заупустівське, Карликове.

Найцікавіший черепок, або інший кераміч­ний чи кам'яний витвір тільки в цих урочищах можна віднайти. Приміром, Кисилбасівське славилося кремінно-кам'яним скарбом наших далеких предків, а ось Корчі або Заупустівське — то дивовижні уламки епохи так званої Три­пільської  культури.

Отож, вдумаємося в легенду дещо відмінну од тієї, за якою ніби Романківці «засновані таким-то Романом, після однієї битви з турка­ми».         .

...І простелилася з півночі на південь з По­ділля аж до тихого Дунаю потаємна слов'янсь­ка стежина. І ступали тією стежиною поодино­кі мандрівники, шукаючи «невідкритих» зе­мель, квітучих, вільних і хлібородних закутків.

І натрапив мандрівний Романко на райську місцину між річечкою Рогозою і Винницею, яка пашіла своєю природною привабливістю.

А доокіл — ні  душі.

І пішов невсидний мандрівник шукати живої душі, почути людського голосу. Довго бродив боголюбивий сміливець Тернівкою, Березівкою, аж доки не натрапив на одинокий бурдей. А узвишувався той бурдей на пагорбочку, який обіймався різноліссям, буйним різнотрав'ям. І мешкав у тім бурдеї нещасний вдовець, при якому росло три доньки-красуні. Старшу з них звали   Катрусею,  Катериною.

Оскільки мандрівний парубок назвався Романком, що за повір'ям означало «кріпкий», і його благословенні молитви були господареві бурдею до душі, то він і погодився відпустити свою доньку-красуню з Романком світ за очі...

...І повернув щасливий проповідник на прирогозенське тло. Повернув, щоб оселитися тут навіки.

По дорозі, вірніше, путівцем, вони, Романко і Катруся, натрапили на дивовижне трав'я. Во­но пашіло неабиякими ароматами, милувало зір своїм незбагненним квітом. І назвав Роман­ко   той   квіт   «Катерининим  зіллям»…

Отак, скільки себе пам'ятають романківчани, —Катеринами колись називалася чи не кожна друга народжена дівчина. І здебільшого тоді Катерини-Катрусі, окрім того, що були неаби­якими красунями, ще володіли нерозпізнаними тайнами знахарства, чаклування-ворожіння, примовляння-намовляння...

Запам'яталася така Катерина й мені. Звали її баби Катерина Хамбайка. Чого тільки вона не вміла-знала. П'ятдесят, шістдесят, а м'о й сотню літ тому вона лікувала людей і худобу, «поробляла» дівкам і парубкам, аби тим дав Бог пару, а ще кожного, хто тільки до її хати­ни потрапляв, —обкурювала якимось травозіллям, од якого, ніби, ти мав стати міцнішим і мудрішим.

А тепер? Тепер можна сміливо судити про те, що той славний Романко справді започаткував нашому древньому слов'янському родові-племені не тільки добру славу, а й правічну му­дрість. Можливо, з того часу, од того заповітного початку, бере наше родословне дерево своє могутнє коріння. Од нього, мабуть, пішло Романкове, таке ж хоробре, таке сміливе, міц­не, трудолюбиве і здатне до науки, до осяган­ня Божого слова і святої молитви—братство.

Має свою споконвічну традицію Романкове поселення і щодо знахарства, чаклунства, примовок-відмовок, а ще уміють тут по-справжньо­му оздоровлюватися, олюднюватися «Катери­ниним   зіллям».

Отож, коли задумаєшся над тим, що Романківці, як ніяке друге поселення, рясніє своїми православними християнами, своїми кмітливи­ми і винахідливими Романковими та Катерининими нащадками, а ще цілою когортою на­уковців од кандидата до доктора наук, то збуд­жується в душі почуття законної гордості за те, що ти мав щастя народитися, вирости, омужнітися в такому неповторному селі, як Романківці, ім'я якому дав тут премудрий предок — Романко. Отой самий подолянин-мандрівник, який насправді не втікав од турків, а сміливо і одиноко пішов   по світу шукати долі...

І він її знайшов… Знайшов і поділився нею з  нами...

(За В.Гандзієм)


За свій некороткий вік село чимало подій пережило, чи­мало зазнало біди. "Старі люди переказували, що років чотириста тому в цих місцях не було жодної душі. Вздовж крутоярої річки, що з незапам'ятних часів несе свої журкотливі води на схід, буйно розкошувала верба, а по горбах, які бігли за нею на­вздогін, величезними латками зеленіли діброви. Одного весняного дня, коли все навкруги тільки починало прокидатися,   в цьому забутому   богом   і   людьми   куточку   появився якийсь старець на ймення Роман. Він викопав у найближчому до річки горбі невеличкий бурдей і почав господарю­вати. Згодом       сюди прибилися ще кілька втікачів з турець­кого полону і  тут знайшли для себе затишок, а для коней – добре пасовисько.

Роман, від імені  якого й назва села, жив одинаком. Розмовляв він добре по-волоськи й по-українськи, а тому легко розумівся зі всіма, хто почав обживати береги річки. Тільки до розмов був не дуже охочим, а тому ніхто так ні­чого і не дізнався про його минуле. Та й взагалі пантрував він тільки свого бурдея і рідко відлучався звідси.

Ходили про Романа різні чутки: одні казали, що він утеклий чернець, інші — розбійник, треті пізнали в ньому яко­гось пана, що подався світ за очі після раптової смерті ко­ханої, дехто говорив, ніби він хорунжий чи то сотник коза­цький. Але ніхто напевне нічого не знав. Якась таємниця витала над його господою, а тому люди навіть побоювалися тут уночі ходити.

Ця загадковість неймовірно розрослася, коли одного з осінніх ранків Романа знайшли мертвим перед його поро­гом. Багряні синці на шиї видавали наглість його смерті. Всі закутки в бурдеї були перекопані, а піч зовсім розвалена. Таємнича смерть Романа, гармидер, вчинений у його житлі, стали приводом для нових розмов щодо походження першого поселенця. Стверджували, наче він і справді був паном, привіз з собою багато золота, а про те дізнався дехто із його колишніх наймитів. Наче на підтвердження цього по смерті Романовій ще кілька ночей навідувалися сюди якісь невідомі вершники, а на ранок навколо Романового бурдею з'являлися свіжовикопані ями. І навіть піс­ля багатьох років, оповідали старі люди, на тих місцях вночі спалахували вогники — золотий скарб Романа. Пробу­вали докопатися до нього, але нічого не знайшли.

З часом ця історія майже забулася, і згадували про неї тільки тоді, коли яка-небудь напасть находила на людей — пошесть або голод. «Не в добрий час та не з легкої руки закладено наше село»,— говорили тоді люди.

А тим часом село розросталося, витягувалося вздовж річ­ки,   піднімалося   на  круті   горби,   заглиблювалося  у  ліси.

(За К.Поповичем)


Copyright MyCorp © 2024