Легенди про Романківці
РОМАНКО ТА ЩЕ Й КАТЕРИНА
Якщо вірити історичним фактам, що село Романківці засноване в 1565 році і що його засновником насправді був Романко, то тоді виникає бажання довідатись, як все-таки називалися поселення, які містилися доокіл річки Рогози ще в VIII та X століттях? Отож, прилучимось до легенди.
Серед кількох з них старожили пам'ятають і таку, яка засвідчує, що отой хоробрий Романко якраз, од турків втікаючи, опинився на тутешніх землях, а прийшов сюди, у ці квітучі й заліснені місцини з того боку Дністра, з Поділля, як проповідник. Він був людиною не тільки хороброю, а на той час освіченою.
Зрештою, першопоселення слов'ян найперше залишило по собі слід, або, як прийнято називати, рештки матеріальної культури, не на тлі сьогоднішніх Романківців, а суміжних з Рогозою урочищ — Кисилбас, Могила, Камінь, Корчі, Заупустівське, Карликове.
Найцікавіший черепок, або інший керамічний чи кам'яний витвір тільки в цих урочищах можна віднайти. Приміром, Кисилбасівське славилося кремінно-кам'яним скарбом наших далеких предків, а ось Корчі або Заупустівське — то дивовижні уламки епохи так званої Трипільської культури.
Отож, вдумаємося в легенду дещо відмінну од тієї, за якою ніби Романківці «засновані таким-то Романом, після однієї битви з турками». .
...І простелилася з півночі на південь з Поділля аж до тихого Дунаю потаємна слов'янська стежина. І ступали тією стежиною поодинокі мандрівники, шукаючи «невідкритих» земель, квітучих, вільних і хлібородних закутків.
І натрапив мандрівний Романко на райську місцину між річечкою Рогозою і Винницею, яка пашіла своєю природною привабливістю.
А доокіл — ні душі.
І пішов невсидний мандрівник шукати живої душі, почути людського голосу. Довго бродив боголюбивий сміливець Тернівкою, Березівкою, аж доки не натрапив на одинокий бурдей. А узвишувався той бурдей на пагорбочку, який обіймався різноліссям, буйним різнотрав'ям. І мешкав у тім бурдеї нещасний вдовець, при якому росло три доньки-красуні. Старшу з них звали Катрусею, Катериною.
Оскільки мандрівний парубок назвався Романком, що за повір'ям означало «кріпкий», і його благословенні молитви були господареві бурдею до душі, то він і погодився відпустити свою доньку-красуню з Романком світ за очі...
...І повернув щасливий проповідник на прирогозенське тло. Повернув, щоб оселитися тут навіки.
По дорозі, вірніше, путівцем, вони, Романко і Катруся, натрапили на дивовижне трав'я. Воно пашіло неабиякими ароматами, милувало зір своїм незбагненним квітом. І назвав Романко той квіт «Катерининим зіллям»…
Отак, скільки себе пам'ятають романківчани, —Катеринами колись називалася чи не кожна друга народжена дівчина. І здебільшого тоді Катерини-Катрусі, окрім того, що були неабиякими красунями, ще володіли нерозпізнаними тайнами знахарства, чаклування-ворожіння, примовляння-намовляння...
Запам'яталася така Катерина й мені. Звали її баби Катерина Хамбайка. Чого тільки вона не вміла-знала. П'ятдесят, шістдесят, а м'о й сотню літ тому вона лікувала людей і худобу, «поробляла» дівкам і парубкам, аби тим дав Бог пару, а ще кожного, хто тільки до її хатини потрапляв, —обкурювала якимось травозіллям, од якого, ніби, ти мав стати міцнішим і мудрішим.
А тепер? Тепер можна сміливо судити про те, що той славний Романко справді започаткував нашому древньому слов'янському родові-племені не тільки добру славу, а й правічну мудрість. Можливо, з того часу, од того заповітного початку, бере наше родословне дерево своє могутнє коріння. Од нього, мабуть, пішло Романкове, таке ж хоробре, таке сміливе, міцне, трудолюбиве і здатне до науки, до осягання Божого слова і святої молитви—братство.
Має свою споконвічну традицію Романкове поселення і щодо знахарства, чаклунства, примовок-відмовок, а ще уміють тут по-справжньому оздоровлюватися, олюднюватися «Катерининим зіллям».
Отож, коли задумаєшся над тим, що Романківці, як ніяке друге поселення, рясніє своїми православними християнами, своїми кмітливими і винахідливими Романковими та Катерининими нащадками, а ще цілою когортою науковців од кандидата до доктора наук, то збуджується в душі почуття законної гордості за те, що ти мав щастя народитися, вирости, омужнітися в такому неповторному селі, як Романківці, ім'я якому дав тут премудрий предок — Романко. Отой самий подолянин-мандрівник, який насправді не втікав од турків, а сміливо і одиноко пішов по світу шукати долі...
І він її знайшов… Знайшов і поділився нею з нами...
(За В.Гандзієм)
За свій некороткий вік село чимало подій пережило, чимало зазнало біди. "Старі люди переказували, що років чотириста тому в цих місцях не було жодної душі. Вздовж крутоярої річки, що з незапам'ятних часів несе свої журкотливі води на схід, буйно розкошувала верба, а по горбах, які бігли за нею навздогін, величезними латками зеленіли діброви. Одного весняного дня, коли все навкруги тільки починало прокидатися, в цьому забутому богом і людьми куточку появився якийсь старець на ймення Роман. Він викопав у найближчому до річки горбі невеличкий бурдей і почав господарювати. Згодом сюди прибилися ще кілька втікачів з турецького полону і тут знайшли для себе затишок, а для коней – добре пасовисько.
Роман, від імені якого й назва села, жив одинаком. Розмовляв він добре по-волоськи й по-українськи, а тому легко розумівся зі всіма, хто почав обживати береги річки. Тільки до розмов був не дуже охочим, а тому ніхто так нічого і не дізнався про його минуле. Та й взагалі пантрував він тільки свого бурдея і рідко відлучався звідси.
Ходили про Романа різні чутки: одні казали, що він утеклий чернець, інші — розбійник, треті пізнали в ньому якогось пана, що подався світ за очі після раптової смерті коханої, дехто говорив, ніби він хорунжий чи то сотник козацький. Але ніхто напевне нічого не знав. Якась таємниця витала над його господою, а тому люди навіть побоювалися тут уночі ходити.
Ця загадковість неймовірно розрослася, коли одного з осінніх ранків Романа знайшли мертвим перед його порогом. Багряні синці на шиї видавали наглість його смерті. Всі закутки в бурдеї були перекопані, а піч зовсім розвалена. Таємнича смерть Романа, гармидер, вчинений у його житлі, стали приводом для нових розмов щодо походження першого поселенця. Стверджували, наче він і справді був паном, привіз з собою багато золота, а про те дізнався дехто із його колишніх наймитів. Наче на підтвердження цього по смерті Романовій ще кілька ночей навідувалися сюди якісь невідомі вершники, а на ранок навколо Романового бурдею з'являлися свіжовикопані ями. І навіть після багатьох років, оповідали старі люди, на тих місцях вночі спалахували вогники — золотий скарб Романа. Пробували докопатися до нього, але нічого не знайшли.
З часом ця історія майже забулася, і згадували про неї тільки тоді, коли яка-небудь напасть находила на людей — пошесть або голод. «Не в добрий час та не з легкої руки закладено наше село»,— говорили тоді люди.
А тим часом село розросталося, витягувалося вздовж річки, піднімалося на круті горби, заглиблювалося у ліси.
(За К.Поповичем)
|